ТІЛЬКИ ФАКТИ, 18-19 СТОЛІТТЯ

Видатний історик і етнограф Василь Петрович Милорадович (1846 - 1911) у своєму дослідженні “Лісова Лубенщина”(журнал “Київська старина”) пише, що з давніх-давен сільську місцевість Лубенського району населяли виключно українці (тільки в Литвяках, можливо, мешкали вихідці із Білорусі). Займались вони переважно хліборобством.

А в іншій праці, “Середня Лубенщина”, пояснює, як виникла назва хутора і розповідає про перших поселенців: “На самій пирятинській дорозі розмістився хуторець Пишний або Пишний Колодязь. Таку назву для кількох хат, двері яких виходять прямо на дорогу без загороджень, палісадників чи садочків навколо будівель, можна було б вважатити іронічною, якби не великий колодязь з капличкою, що колись тут знаходився.
У місцевій історії хутір Пишний відомий зіткненням, яке відбулось у 1762 му році між Лубенським валковим Василем Григоровичем Кулябкою і громадами сел: Тарандинець, Новаків та Вищого Булатцю (Кулябка незаконно захоплював землі у Пишному); які появились гуртом у 1000 осіб під проводом Андрія Бабича, зруйнувавших будівлі Кулябки з погрозами його убить, за що частина учасників, 135 козаків, покарані батогами по 10-60 ударів. Але генеральний суддя визнав дії місцевої старшини неправильними, присудив з нього на користь наказаних 14, 864 руб. І потім тут довго ще був трактир Кулябок.
Найновіша історія хутора зв´язана з іменем міщанина Петруньки, одруженого на дворянці і придбавшого селян на ім'я тестя. Першим поселеним у хутір був Сергій Павліщенко, за ним Шкарупа із маєтку Свічки, а потім ще п'ять осіб із хутора Димного, від Волкоцького: Лайка, Прихідько, Ковтунь і Мірошниченко. "І тому Петруньці покорялись люди. Усієї землі було 40 десятин у пана, у нього був плуг: три пари волів, троє коней, дві корови. Голі були пани, голі й люди. Було ходять люди в Остапівку прохати хліба у багатіїв”. Люди випущені без наділів як взагалі селяни дрібномаєтних. І зараз становище  їх сумне. Їх стискають великі відробітки на землю. "Тоді прийди будь-ласка, тоді прийди, будь-ласка - і назбирається місяць".

Окрім селян на хуторі живе ще декілька новаківських козаків: Сахно, Щерба, Радченко і Сердюк, і сам хутір тарандинцівської волості".

У 1859 р. Був перепис населення Полтавської області (Лубенський район і хутір Пишний ввійшли до цього перепису): “ Хутір Пишний Колодязь — панська економія; розміщений на поштовому тракті Лубни - Пирятин; мешканці мають колодязі; відстань від районного міста Лубни до хутора — 15 км, від станового - 4км; число дворів — 6; число жителів: чоловіків — 21, жінок - 18".

З історичної довідки. “У 1787 році власниками Тарандинцівської волості були: вдова Зіновія Корнієвичева, воєнні товариші Євтихій і Михайло Величко, польські шляхтичі; ймовірно, брати”. Борис Гузь у своїй прозі пише, що “останні є засновниками дворянського роду Лубенських Величко; а Кирило Величко — внук одного із них. Згідно з матеріалами Головного викупного закладу Міністерства фінансів Росії за 1883 рік всі чотири сини Кирила: Філадельф, Мелітон, Вадим і П. К. Величко володіли землями села Тарандинці; які, очевидно, залишились їм в спадок від батька”.

А у селах у веселих
І люди веселі.
("І виріс я на чужині”), Т. Г. Шевченко

Пишне - це не тільки поетичний епітет, а ще - назва мого рідного села.

Багато років живу у далекій країні, та ніколи не забуваю про нього. Весною згадую: чарівні квітучі вишневі сади; влітку - найсмачніші у світі фрукти; восени - золотий листопад і мамини чорнобривці біля хати; взимку - безкінечні поля під білою ковдрою.

Давно цікавлюсь історією Пишного. Вирішила поговорити на цю тему зі своєю першою вчителькою. Бо хто ж, окрім неї, найкраще розкаже про минуле і сучасне життя односельців.

 

Розповідь Сахно Катерини Іванівни:

"На фотографії - перший випуск пишнян: 1945 -1949 рр.

Педагогічну діяльність почала двадцятирічною у Михнівцях, 1957 р. Дуже дружний був колектив там. Ми часто виїжджали разом на природу, особливо, на Травневі свята.

Працювала також у Калайденцях, пізніше - у Новаках.
До мойого вчителювання у Пишному, дітей навчала Сахно Євдокія Федорівна, до 1949 го року; потім - Марія Дорофіївна.

Я ж почала працювати у нашому селі з 1962 -го року.
Ще одна фотографія - моя "малеча". (Появиться на нашому сайті пізніше).

Їх навчала з першого по четвертий клас, включно. Тоді тільки чотири класи було у нашому селі. Зустріч моїх учнів через 40-к років піля закінчення школи, 2012-й рік. Випуск 1972-го року. П'ять моїх учениць закінчили школу у цьому році: Наталія Левченко, Катерина Бала, Катерина Чайка, Любов Мальована, Віра Сахно. Були також булатецькі і новаківські на зустрічі. Ще з Пишного приїздили дехто з тих семи колишніх школярів, яких я навчала з третього класу (Марія Дорофіївна виїхала, а я прийняла їх 2-го жовтня у свій клас): Раїса Чайка, Олександр Шкарупа, Станіслав П´яташ, Михайло Бала, Галина Андрійчук, Ольга Чайка, Григорій Банковий (1952-1953 рр. народження). (На фотографії - зустріч випускників 1970-го року, 40 років по тому).

Пишняни ходили, як у Тарандинцівську, так і у Новаківську школу. (Всі предмети викладались тільки на українській мові. З 2-го класу учні починали вивчати російську, з 5-го — англійську чи німецьку, як іноземні мови). В останню часто приїздили у 70-80-х роках закордонні делегації: з Угорщини, Німеччини, Болгарії, Чехословачини. На фотографії - колектив учителів.

Визначна подія — Олімпіада-80. Спортсмени всього світу брали участь у ній. Літні олімпійські ігри проходили в Москві, Києві та інших містах. Через наше село проносили факел.

Перша згадка про Пишне - не історична, а - розповідь прабабусі. Вона розказувала про життя - буття односельців моїй бабусі; а та - моїй мамі. Від мами я почула багато цікавого про наше село.
Тут, на території Пишного, були землі пані Величко (Величчихи) ще за часів кріпацтва до 1917-го року. Початок панування цієї поміщиці – невідомий. Також ніхто із пишнян не пам´ятає її імені. Але добрі справи цієї пані згадуються часто.

Пишне було панською економією. Величчиха мала кінний завод, різну худобу. Пані любила їздити на конях. Її маєток знаходився з боку пишнянського яру, напроти Тарандинцівської ферми. Працювали в економії, в основному, вихідці із Тарандинець. 1861 рік - відміна кріпосного права. Пишнянських кріпаків також розкріпачили. Пані Величко наділила їх землею. По цих землях можна визначити прізвища людей, які колись жили; їх нащадки мешкають тут і зараз.
Перші пишняни, які отримали землі: Назарець, Сахно і Щерба
Моя прабабуся - Назарець (імені не знаю); дідусь - Логвин Федотович Назарець, 1888-го року народження. Бабусю прозивали Рябушиха. Звідси і назва кутка - "Рябухівка"; він і нині так називається. У бабусі і дідуся було п´ятеро дітей: Логвин, Ілько, Михайло, Іван, Христя. (Потім земля була розділена між синами).

Михайло поїхав на заробітки на Донбас. Звідти чомусь не повернувся. Його дружина Уляна вийшла заміж вдруге, за Степаненко. Останній усиновив сина Уляни і Михайла. Так появилось прізвище Степаненко.

Сахно було найпоширішеним прізвищем у Пишному. Майже, всі хуторяни мали це прізвище. Навіть дня не вистачить, щоб розповісти про кожного із них.

По інший бік від родини Михайла Назарця жив Сахно Лука і син його, Федір. Пам´ятаю Ганну і Катерину Лукичевих. Євдокія Федорівна також мала це прізвище. Сахно жили по обидві сторони від пирятинської дороги. Дорош, вихідець із Тарандинець, також був Сахно.

Там, де мешкає сім´я Єрік, і де жила Коломієць; колись були Сахно. Ще до другої світової війни біля нинішньої садиби Євтушенко і недалеко від ресторану “Калина” (кілька років назад на цьому місці була ще крамниця, ще раніше - комора) стояли хатки. Там також жили Сахно. Біля “Калини” - Микола, батько Констянтина. Там, де мешкала колись Димиха, у давнину стояла невеличка хатина; в ній жила родина з цим прізвищем. Біля колишнього кладовища стояла хата мого прадіда по матері. Його звали Михайло Сахно. У нього був один син Іван і дівчата: Харитина (найстарша, 1888 року народження), Марія, Василина, Устя.

На місці, де живуть Ірклієнко і Захарченко, мали дворища колись: брат прадіда Михайла, Олексій Сахно та його родич.

Вся вуличка, яка веде до теперішнього кладовища, колись була заселена родинами Сахно. Там, де мешкає зараз Бала, жила колись Євдокія Йосипівна Сахно, поряд зліва — її брат Петро Йосипович. Справа, де живуть Демура, раніше також жив Іван Сахно.

Після Сахно “пішли” Щерба. Невідомо, чи батьківське дворище було там, де мешкає зараз Андрій Гаврилович, біля ставка. Його баба, Олександра мала десять дітей, чи - й більше. Потім вони розлетілись по різних містах і селах довкола хутора. У Пишному Щерби розселились по обидві сторони від дороги.

Таким чином, пані Величко справедливо наділяла пишнян землею, в залежності від кількості осіб у кожній сім´ї; хоча й собі, звичайно, багато землі залишила. Завдяки діям цієї поміщиці наші предки були заможними. Бо згодом земля залишалась у спадок їх дітям, потім — внукам - правнукам...

Під час революції 1917-го року всіх Назарець, Сахно і Щерба розкуркулили. Петра Йосиповича Сахно (батька Параски Бала) заслали на Соловки. Він там і загинув. Його сестра Євдокія залишилась на хуторі, бо вийшла заміж за Степаненко, набагато біднішого і молодшого за неї. Хоча землю у них, все одно, відібрали.

Не минув заслання Іван Сахно. Потім він залишився в тих суворих краях. У нього було двоє синів; один з них (двоюрідний брат моєї мами) колись приїздив відвідати рідний край батька. (Внаслідок руйнівної політики влади у 1932—1933 рр. у Пишному був страшний голод; 12 осіб померло).

Павліщенко: Гнат, Данило Самійлович, ще один їх родич (він під час другої світової війни загинув на фронті) були бідняками; їх не розкуркулювали. (До речі, багато односельців загинуло на фронтах війни. Серед них: Щерба Гаврило, інші його родичі та хуторяни. З війни не повернулись 15-ть осіб. У селі є пам´ятник загиблим воїнам).

У пані Величко була левада у Пишному. Вона розділила її порівну між вихідцями з Тарандинець: Довбишами і Мальованими. Довбиша, навіть, називали з цього приводу Федір “Левадний”.

Теофан Мальований працював на залізниці Харків — Київ. Вона почала будуватись у 1900-му році; була побудована у 1901 році. Багато пишнян перейшло на роботу сюди: мій дід Ілько, Гнат Самійлович Павліщенко та інші. Робітники з інших сіл, що працювали на залізниці, також поселялись у Пишному.

Село Пишне складалось з двох хуторів: Пишного і Довгої Греблі. У ті часи, після 1905-го року, на хуторі Довга Гребля жили, в основному, вихідці з Новаків. (Мій свекор Сахно, 1909-го року народження - вихідець із Губського). Тут були їх землі.

Наближалась революція 1917- го року. Міністр вирішив, щоб не було бунтів - повстань, дозволити селянам виходити на свої землі. Так появились Солдатенко, Сахно (прадід мого чоловіка), Бурлака Яків ( у 1914 році). Де зараз живе Левченко Галина, колись мешкав її прадід Щерба.

Чому хутір дістав назву Довгa Гребля. Він знаходився у низині, і був весь обсажений вербами. Тут був земляний “Битий шлях”, по якому ходили люди аж із самого Криму (різних областей України) до Києва у Лавру молитись. Пролягав він через Пишне, Губське, Куріньку, Повстин, поза Духовою і Пирятином. (Існує і зараз такий шлях через Лохвицю на Чорнухи).

Пишне завжди славилось буйною зеленню: “плакучими” вербами; високими соковитами травами у низинах та левадах; садочками з вишнями, сливами і яблунями.

Під час революції пані Величко зуміла без перешкод покинути Україну і виїхати у Росію.

Кіяшко— вихідець із села Новаки, 1908-го року народження; появився у Пишному уже після революції. (Чайка і Шкарупа — також вихідці із Новаків).

Повернемось до “Битого шляху”. Ця дорога йшла повз казарму хутора Довга Гребля. На початку 20-го сторіччя там жив Гладченко. (Зараз напроти колишньої казарми знаходиться кафе “Лінива Віра”). У тих місцях був переїзд через залізницю. Далі шлях йшов через хутір Стронський (колись там був маєток пана Стронського) і Вищий Булатець. Біля теперішнього “Ремзаводу” був ще один переїзд - Скаржинський.

Називався він так по прізвищу відомої поміщиці, меценатки, Скаржинської Катерини Миколаївни (1853 — 1932 рр), яка мешкала в Лубнах на початку 20-го сторіччя. Мала кінний завод, займалась доброчинністю, підтримувала матеріально політемігрантів, зокрема — Леніна.

(Коли будували асфальтову дорогу, переїзди позакривали; бо вона йшла навпростець. Навіть Пирятин і Куріньку минули. Але це було уже після Великої Вітчизняної війни).

Як Величко, так і Скаржинська вболівала за простий люд і зробила багато добрих справ для населеня Лубенського району.

У Новаках (де тепер — ферма), жив пан Барвінський. (Цей куток і нині називається “Барвінщина”). Він мав землі, також роздавав їх своїм підлеглим. Багато вихідців з цього села появились на Довгій Греблі; серед них — Сердюки.

Банкові появились пізніше на хуторі; коли побудували банк для залізниці, щоб розраховуватись зі своїми працівниками. (Про це дізналась від Галини Мальованої, а вона — від своєї матері, Марини Мартеєвної. Остання молодою працювала куховаркою для робітників, що саджали посадки біля залізниці. Там вона познайомилась з майбутнім чоловіком, майстром Федорченко).

До початку будівництва залізниці (1900 -1901 рр.) на Довгій Греблі і у Пишному були тільки поля і степи.

Сусідні села: Вищий Булатець, Остапівка, Ісківці, Михнівці - розміщені на найродючіших землях. Працювали на них вільні козаки (над ними не було панів). Ці землі надала їм Катерина Велика, подорожуючи Україною.

Говорячи про наших козаків, завжди згадуються слова із патріотичної пісні: “Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій, синьоокий...”.

Часто козаки одружувались на кріпачках із інших хуторів, наприклад, міій батько, Демура Іван. Він був виідцем з Булатцю, з козаків; завжди гордився своїм походженням.

Ще цікава історія на цю тему. Працювала я три роки у Михнівцях; жила там на квартирі у Шиянів . Родовіду їх не знала. Баба Марія Андріївна була дуже схожою на циганку. Пізніше довідалась, що її батько був циганським бароном. У неї було п´ятеро сестер: Настя, Палажка, Уляна... і один брат. А вийшла Марія заміж за вільного козака, Трохима Архиповича.

У Пишному жили також і бідняки (ще до відміни кріпосного права): Павліщенко, кріпак Бурлака Яків. Останній - родом із Чавельчі Оржицького району. Пан поміняв його новаківському панові на породистих собак. Яків одружився, жив у Новаках; потім вийшов у наш хутір на свій наділ. Він мав трьох синів: Микиту, Василя, Івана.

Після другої світової війни, з 1949-го по 1953-й рік у Пишному будувалась автомобільна дорога (на цьому ж місці, де зараз поновлюється траса): Київ — Харків - Ростов. Спочатку її будували населенням всього Лубенського району. У кожному дворі жили працівники якогось колгоспу: Мацківці, Михнівці, Великий В´язівок, Терни, Ісківці...У 1949 -му році вони вручну (інколи - з допомогою коней) робили насип, так як тоді ще не було ніякої техніки. 1951 -й рік - вистойка. У Вилах (де був бурякопункт) стояв табір ув´язнених, обнесений дротом. Військово-полонених там не було. Багато в´язнів були розконвойованими. Вони часто міняли у селян рибу, яка їм набридла уже, на молоко та інші продукти. Де живе зараз Грушевська і - до Молівських, там стояли бараки з військовими. Вони охороняли табір. Десь у 1951-1952 рр. дорогу посипали щебінкою, залили смолою, поклали асфальт.

До кінця 1944-го року у Пишному не було нічого, тільки стояла комора. Медпункт і клуб не існували ще тоді. (Після війни у бригадній хаті було відкрито початкову школу).

Лише коли головою колгоспу став Головко (у 1949-му році), почалось відродження села. У 1960-му році у Пишному збудували свою школу. Я працювала у ній 7 років. Медпункт розмістили у хаті П´яташ. Колгосп був мільйонером. Розпочалась будова молочно-товарної ферми (у 1975 р. закінчено її будівництво). Потім Головко захворів. На його місце став Болотов (очолював колгосп зовсім недовго); після нього — Сунко.

Пишне відродилось, стало заможним у 70-80-х рр. минулого століття. Десь років 20-ть мої односельці пожили щасливо, без особливих турбот. Була ферма — люди мали роботу. Молодь почала будуватись. Народ став веселим, співучим. (У 1972 році школа була закрита, а приміщення передано під клуб).

Коли була побудована дорога у 50-ті рр., то хутір Довга Гребля перейменували на Кадібець (російською мовою: “Кодобец”). Цю назву взяли із якихось воєнних карт. Село Пишне появилось у кінці 20-го століття (після розпаду Радянського Союзу 26-го грудня 1991-го року). Воно об´єднало два хутори: Пишне і Кадібець.

Багато дітей війни, більше 20-ти осіб, залишилось у рідному селі. Вони виростали, одружувались; у них народжувались діти. У Пишному було заведено кликати на весілля все село. Наречена і дрУжки (подруги нареченої), одягнені в українське вбрання, зупинялись біля воріт кожної хати. ДрУжки співали пісні на вулиці, а наречена заходила в дім.

У 1959-му році я працювала у Михнівцях. Коли виходила заміж, також була вдягнута в українське вбрання. І кликала на весілля не тільки все Пишне, а - й Остапівку, Вила, людей з переїзду, навіть Грунтенко. Можна сказать, що у нас два весілля було; бо мій чоловік, Григорій - з Кадібця, я - з Пишного. Моїми дрУжками були: Ольга Захарченко і Василина.

Раніше за мене, у 1957-му році, виходила заміж Ніна Кепська (сестра Володимира). Це вона розпочала таку традицію: ходити кликати людей на весілля з двома “дрУжками”.

На фото: дві дівчини (молода і дружка) запрошували на весілля. Якщо говорити про вбрання, то воно не мінялось у Пишному кілька століть: сорочка-вишиванка, керсетка, плахта, запаска, чобітки, намисто. Відрізнити молоду від дружки можна тим, що у дружки стрічки від вінка розпущені. А молода свої підперезує поясом. Заходячи до хати, дружка кладе на стіл шишку (хліб, загорнутий у хустину); вони запрошують, а господарі потім віддають. Запрошують такими словами: "Просили батько і мати, і ми просимо, приходьте до нас на весілля!".

Перший телевізор і холодильник появились у 60-х рр. у сім´ї П´яташ. До речі, найвідомішою із пишнян є Лідія П´яташ. Вона і нині працює завідуючою офтальмології у лікарні м. Лубни.

Про теперішнє, ти і сама знаєш”, - так закінчила розповідь Катерина Іванівна.

 

ДОПОВНЕННЯ, 20-21 СТОЛІТТЯ

У 70-ті рр. у Пишному (Кадібець) був побудований аеродром для літаків цивільної авіаціїї — наша гордість. Пілоти на своїй техніці успішно боролись зі шкідниками полів Лубенського району. Завідував авіаплощадкою Щерба Андрій Гаврилович. (Він зробив багато корисного, щоб Пишне стало ще заможнішим і красивішим. Наприклад, побудова газопроводу у селі, 1996-97 рр., — його заслуга). (Працювала там кілька років кухаркою Галина Мальована). У кінці 20-го століття у вільний від роботи час пілоти влаштовували показові польоти для пишнян. Рідко хто з односельців не скористався можливістю покататись на літаках в якості пасажирів. Згадую стареньку бабусю Рак. Їй було десь біля 80-ти років. Ніколи в житті вона на літаках не літала. Тому вирішла хоча б раз подивитись на село з висоти пташиного польоту. Пілот пролетів низенько над хатою старенької. Їй дуже сподобалась подорож над Пишним. (Зараз авіаплощадки не існує).

Багато пишнян мають різні нагороди.

Захарченко Надія Михайлівна багато років працювла на фермі. Вона - “Герой Праці”, нагороджена -“Зіркою”.

Щерба Григорій Гаврилович (працював трактористом) та Панченко Раїса Гаврилівна мають медалі: “За багаторічну сумлінну працю”. (Остання приїхала у Пишне із Губського у 1961-му році. Працювала на фермі: обліковцем, телятницею і сторожем; одна виховала трьох доньок; зараз — пенсіонерка).

Надія Щерба і Тамара Петренко жили по-сусідськи, біля ставка. Надія працювала на телефонній станції у Вилах; Тамара - на Оржицькому цукровому заводі (приїхала у Пишне у 1967 р. iз Білорусі). Обидві були гарними господинями. Їх городи виглядали, наче вишиті гладдю рушники; хати - вибілені і підведені фарбою; двори — чисто підметені.“Соромно відпочивати на лавочці біля хати, якщо немає свята”, - не раз повторяла Надія. Ці жінки запам'ятались мені щедрістю і добротою.

Мешканці села (у Пишному всі - православні) завжди відзначають релігійні свята: Різдво, Великдень, Трійцю, не звертаючи уваги на владу. (Наприклад, при Радянській владі це не віталось). Різдво відмічають приблизно так, як описав Гоголь у відомому творі: “Вечори на хуторі поблизу Диканьки. Ніч перед Різдвом”.

Великдень (Воскресіння Христове) — це свято весни, пробудження природи до нового життя. Перед Великоднем пишняни прибирають двори і садочки; хати прикрашають вишитими рушниками; фарбувють яйця (символи відродження землі); готують смачні страви та печуть паски і пиріжки. І діти, і дорослі з радістю зустрічають це свято.

Останній тиждень перед Трійцею називається Зелена неділя. Односельці прикрашають оселі клеченням, травами, квітами - чекають рум´яного літа.

Кожне село в Лубенському районі має своє особисте свято - Храм, пов´язане з церквою та іменем якого-небудь Святого. У цей день до села приїздять гості з усього світу, причому запрошення - не потрібні. Пишне відзначає свято 6-го травня, в день пам'яті великомученика Георгія Побідоносця. У народі його називають Єгорій Весняний, бо у цей травневий день розпочинається справжня весна. За народним повір'ям, Єгорій Весняний володіє чарівними ключами, котрими відмикає весняну землю і випускає росу, від чого розпочинається бурхливий ріст трав: "Єгорій землю відмикає". У цей час прилітають ластівки: "Ластівка прилетіла, скоро грім загримить".

 

До недавнього часу майже кожна родина у Пишному мала різну домашню худобу і птахів: корів, свиней, кіз, кроликів, гусей, качок, курей. Вони могли вільно переміщаться по селу. 6-го травня корівок виганяли на пасовище. Коли підростали телята, вони приєднувались до своїх мам. Встановлювалась черга для господарів, щоб пасти корів. У цей час село, дійсно, відповідало своїй назві. Воно тонуло у зелені високих соковитих трав, біло-рожевому квітові яблунь.

На фото: знайомство міського мешканця з великою рогатою худобою.

Фауна села характеризується переважно лісостеповими тваринами: грак, сіра ворона, сорока, одуд, дятел, білий лелека. У посадках живуть: сова вухата і сіра, сойка, шуліка, зозуля, яструб. На болоті мешкають сірі чаплі, сірі та зелені ропухи. Весною до кожної оселі прилітають ластівки, у дібровах щебечуть солов´ї. Взимку на кущах калини можна побачити синичок і снігурів. Серед диких тварин - багато лисиць і зайців. Зустрічаються також дикі кабани і лосі.  

Івана Купала (в ніч з 6-го на 7-ме липня) - традиційне і популярне (слов´янське) свято у молоді. Хлопці та дівчата збираються біля ставка, співають пісень, водять хороводи, стрибають через вогнище. Дівчата плетуть вінки, пускають їх у воду. Вінок переймає наречений дівчини, з якою він хоче одружитись.

Особливо шанують пишняни свято Маковія, 14-го серпня. У цей день у всіх господах готують дуже смачну страву — “шулики” (пісні коржі з маком та медом, политі холодною кип´яченою водою).

     

Прізвища: Троян (вихідець із Вил) і Пальчик (вихідець із Новаків) появилось у нашому селі у 80-х роках минулого століття; потім - Заєць (Західна Україна); недавно — Зінич (Західна Україна).

Всі пишняни розмовляють українською мовою (добре знають і російьку). Жіноча половина села вміє вишивати рушники та в`язати спицями і крючком.

Опис зовнішності новаківців із книги “Лісова Лубенщина” Милорадовича повністю співпадає з зовнішнім виглядом пишнян: “...вище середнього зросту. Обличчя — продовгуваті. Вони — темнорусі і чорняві. Білявих мало, і більше жінки, між якими багато гарних”.

Багато вихідців із Пишного мають вищу освіту. Тільки Національний Технічний Університет України (КПІ) успішно закінчили 5-ть осіб; є агрономи, учителі, лікарі, юристи, інженери.

Найпоширеніші страви у Пишному: борщ, холодець, картопля тушкована з м´ясом, голубці; налисники з сиром, вишнями; галушки у молоці, компоті та супі; вареники з вишнями, капустою, картоплею.

На городах, в основному, вирощуються: картопля, огірки, помідори, гарбузи, кукуруза, цукрові буряки, кавуни та дині.

Серед плодових дерев найчастіше зустрічаються: вишні, сливи “угорки”, яблуні “білий налив”, абрикоси та горіхи. Перед дворами можна побачити кущі червоної калини, у квітниках - барвінок, чорнобривці, айстри.

Наше невеличке село має готель-ресторан "Лінива Віра", кафе: "Калина"

та "Поляна у Коляна", цементний завод, 3 авто-заправочних станції. Вони побудовані не так давно вихідцями із інших міст. Особливо гармонійно виглядає кафе "Калина". Будівлі і двір - оформлені у національному стилі. Офіціанти - одягнені в українське вбрання. Біля входу красуються чорнобривці. В кафе можна відвідати борщ, деруни, млинці з маком та інші смачні страви. "Поляна у Коляна" - також затишне і приємне кафе. Але є інший погляд на всі ці споруди. Для них потрібно дуже багато води, особливо, для цементого заводу і АЗС. Були вириті скважини на їх територіях. (Треба відмітити, що потрібна вода знаходиться дуже глибоко у Пишному, понад 100 метрів). У результаті великого забору води із підземних надр названими господарями прості мешканці села залишились без води - їх колодязі пересохли.

Дуже змінилось Пишне після 2010-го року, коли почала будуватись швидкісна дорога (автобан), хоча мешканці села були категорично проти цього рішення (писали заяви у різні інстанції).

Дорога, побудована посеред села у 50-ті роки, також сильно заважала пишнянам. Тяжко було переводити худобу з одного боку на інший. Тяжко було і людям, бо світлофорів не iснувало; пішохідний перехід був тільки один на кілька кілометрів. Багато аварій виникало, і безліч людей загинуло. Незрозуміло, чому ця траса не була прокладена поза селом, як це робиться у всьому світі.

Ще більш незрозумілим є рішення сучасних дорожників: розширяти трасу для автобана посеред села. Чому б не “винести” її за межі Пишного. Навіть, багатометрові стіни (у висоту) від шуму (як це передбачено у Європі при подібних будівництвах) ніхто не збирається споруджувати.

Не впізнати тепер село. Наче, монголо-татарська навала там побувала. Навкруги - кучі землі і щебінки, аж до самих хат. Немає плакучих верб і тополь навколо дороги — все знищено; немає тієї буйної зелені, що чарувала пишнян і гостей села. Із п´ятидесяти корів залишилось тільки три. Та й тих господарі збираються продавати. Бо немає тепер корівкам місця для випасу із-за розширення траси.

Не те тепер Пишне, що колись було. Залишились незмінними тільки мешканці села - такими ж оптимістичними, доброзичливими і веселими.